юність і криза”. Але „навіть тоді він вважав, що не може дати остаточного визначення цього поняття”. Тоді ж Е.
Еріксон зробив припущення, що єдиний шлях до визначення ідентичності – це спробувати зрозуміти, в яких
контекстах вона могла б застосовуватися (відчуття ідентичності, процес формування ідентичності, ідентичність
як конфігурація).
Існує підхід, що виділяє усвідомлену та неусвідомлену ідентичність. Під ідентичністю Дж. Мід розумів здатність
людини сприймати власну поведінку та життя в цілому, як єдине ціле [22, с. 67]. Співвідношення між соціальною
детермінацією та самодетермінацією особистості розв’язується Дж.Мідом через виділення аспектів ідентичності
“Я” та “Mе”, де “Ме” описує людську істоту, як створіння, що детерміноване умовностями та звичками, які задані
соціально. Це немов би представник суспільства в індивіді. Він складається із “інтерналізованих”
генералізованих інших. “Я” описується як істота, що в змозі реагувати на соціальну значущість ситуації своїм
власним неповторним образом. При інтерпретації ідентичності потрібно враховувати обидва аспекти.
З точки зору Дж. Міда, розвиток ідентичності відбувається від неусвідомленої ідентичності до усвідомленої.
Аспекти “Я” та “Ме” позначають співіснування принципів соціальності та індивідуальності. Тобто з одного боку,
суспільство визначає ідентичність людини, задаючи норми та закони її існування, а з другого – індивід створює
власне оточення в виборі мети, цінностей, потреб.
Визнаючи самоідентифікацію особистості багато дослідників орієнтуються, насамперед, на концепцію Дж. Міда. А
саме: неусвідомлена ідентичність містить у собі комплекс очікувань, що засвоюються індивідом у процесі
взаємодії із соціальною групою: імідж, стиль спілкування, сленг, типові техніки бесіди та аргументації,
очікувані уподобання тощо. Усвідомлена ідентичність є результатом аналізу індивідом того, наскільки поведінка
людини відповідає існуючим зразкам.
Дж. Мід виділяв 2 аспекти ідентичності: соціальний та особистісний. Перший – людина як соціальна істота, що
повністю контролюється суспільством через засвоєну нею систему санкцій. Другий – людина як самодостатнє
створіння, що виходить у своїй поведінці лише із власних уподобань та потреб. Очевидно, можна передбачити
існування таких полюсів ідентичності в методичних схемах, але не в реальній динаміці взаємодії. Зауважимо, що
характер взаємодії соціальної та особистісної ідентифікацій залишився поза сферою інтересів Дж.Міда.
Гіпотеза Дж.Міда була творчо доповнена І.Гофманом, який виділив 3 типи ідентичності: соціальну, особистісну,
“Я” – ідентичність. Під соціальною ідентичністю розглядається система соціальних стереотипів, характерних для
представника певної соціальної групи. Ця система виступає як обов’язкова норма, дотримання якої очікують від
суб’єкта представники його соціальної групи.
Особистісна ідентичність характеризує індивідуальні ознаки людини, як неповторну комбінацію подій та емоційних
вражень у її біографії “Я” - ідентичність розглядається як розуміння людиною власної неординарності здатності
до самотворення. І Гофманом було виділено поняття “презентація себе в інтеракції”. Формування ідентичності –
це завжди двосторонній процес. Особистості мало транслювати певну інформацію про себе, вона прагне впевнитись,
що цю інформацію вірно зрозуміють. Звідси витікає потреба в “стратегії по управлінню враженнями” при
конструюванні соціальної ідентичності.
У працях Н.Д. Гротевана з’явились розмежування між “приписаною” та “обраною” ідентичностями. З його точки
зору, “приписані” компоненти ідентичності відіграють контекстуальну роль для даної ідентичності, тобто
відсікають ті ідентичності, засвоєння яких є неприйнятним із точки зору “приписаних”.
Цікавою є спроба П. Веінріха поєднати ідеї психоаналізу та теорію конструктів Дж. Келлі. Ідентичність
визначається ним як “тотальність самовитлумачення”. За Веінріхом, головним є безперервність ідентичності
(минуле – теперішнє – майбутнє), а не Еріксонівська тотожність. Цей автор виділив два види ідентифікації:
емпатична, тобто усвідомлення подібності між собою та іншими; ролемоделююча, яка пов’язана із прагненням
змагатися з іншими.
Останній вид ідентифікації може розвиватися у прагнення стати кращим, ніж інші (позитивна рольова модель), або
ж у прагнення дистанціюватись від іншого (негативна рольова модель). Звідси витікає поняття “конфлікт
ідентифікацій”. Тобто, ідентифікація є конфліктною, якщо емпатична ідентифікація із ким-небудь поєднується із
контрідентифікацією. В цьому разі людина відчуває свою подібність із кимось і в той же час розуміє, що це саме
ті ознаки, яких вона прагне позбутися. Розв’язання “конфлікту ідентифікацій” можливе або переоцінкою
ідентифікацій, що вже існують, або ж шляхом формування нових ідентифікацій. У разі виникнення нових
ідентифікацій розширюється система цінностей, і, відповідно, створюється новий контекст для самовизначення та
власної переоцінки.
Разом з тим, є автори, які доповнюють особистісну та соціальну ідентичності такою підструктурою, як ціннісна
ідентичність. Ціннісна ідентичність відображає індивідуальні цінності такими, які вони є, і такими, якими б
індивіду їх хотілось бачити. За К.Камільєрі, ці два виміри більшою мірою співпадають, але завжди мають
дискретний характер. Відповідно, індивід прагне цей розрив скоротити. Камільєрі виділяє два варіанти так
званого “ускладненого погодження ідентичностей”: 1) сумація цінностей із різних культур; 2) використання
редукціоністских технологій [7, с. 32].
Як правило, для редукціонізму використовуються:
переосмислення – з метою доведення, що один із елементів реальної ідентичності не суперечить ідеальній
ідентичності суб’єкта, оскільки є винятком;
дисоціація – ухиляння від критики на адресу непозитивних особистостей, що прагнуть використати позитивні
методи;
виведення сучасних цінностей із традиційних та постулювання їх взаємодії.
Послідовник Дж. Міда, американський дослідник Р.Фогельсон, розробляючи свою концепцію психологічних механізмів
функціонування ідентичності, виділив чотири моделі ідентичності: реальну, ідеальну, негативну, трансляційну.
Під реальною ідентичністю автор розглядає такий опис людиною себе “Я – сьогодні”, якою вона себе вважає на
сьогоднішній день. Ідеальна ідентичність розглядається як позитивний взірець, до якого прагне індивід.
Негативна ідентичність розглядається як негативний зразок того, якою себе людина не хотіла б бачити, з ким
саме вона не хотіла б себе ототожнювати. Нашу увагу ця теорія привернула завдяки наявності четвертої моделі
ідентичності – трансляційної.
Під трансляційною ідентичністю розглядається набір власних “Я – тепер” образів, що демонструються суб’єктом
самоідентифікації своєму оточенню з метою створення у референтної групи відчуття відповідності суб’єктам
очікуванням його соціальної групи. Педагог, як суб’єкт педагогічної комунікації, прагне наблизити реальну
ідентичність до ідентичності ідеальної, одночасно намагаючись максимально збільшити відстань між реальною та
негативною ідентичністю. На жаль, І. Гофман так і не відповів на запитання: “Якою мірою ідентифікації, що
входять до складу структур ідентичності, відповідатимуть реальним, а не декларованим потребам індивіда?”. Як
відзначав В.Романець (6), продуктивність ідентифікації залежить від того, наскільки упорядкована (змістовно та
структурно) модель її оцінки, чи розуміє індивід, що саме він оцінює, та за допомогою якого саме взірця, як
еталона.
За Ю.Хабермасом, “Я – ідентичність” утворюється із сукупності особистісної та соціальної ідентичностей. Він
розглядав “Я – ідентичність” як два виміри, в яких вона реалізується. Вертикальний вимір: особистісна
ідентифікація забезпечує цілісність історії життя людини. Горизонтальний вимір: соціальна ідентичність
забезпечує можливість виконувати вимоги, що відповідають всім рольовим системам, до яких належить людина. “Я –
ідентичність” виникає в балансі між особистісною та соціальною ідентичністю. У взаємодії ідентичності індивід
прагне діяти відповідно до існуючих нормативних очікувань партнера і в той же час прагнучи до власної
неповторності [36, с. 52].
Ідентичність, як вона представлена в працях Г. Теджфела та Г. Брейкуела, розглядається як когнітивна система
що виконує регулятивну роль у відповідних умовах. При цьому, особистісна ідентичність, по відношенню до
самовизначення, розглядається у сукупності фізичних, інтелектуальних та моральних рис. Соціальна ж
ідентичність є сумою окремих ідентичностей і визначає приналежність індивіда до різних соціальних категорій.
Якщо раніше мова йшла про типову стратегію дослідження ідентичності, як протиставлення одне одному
особистісної та соціальної ідентичності, то в останні роки з’явилася точка зору, відповідно до якої
особистісна ідентичність є похідної від соціальної. За Г. Брейкуелом, особистісна та соціальна ідентичності –
два полюси в розвитку особистості: “Перцепція соціального тиску та адаптація до нього – це активний та
селективний процес, і особистісна ідентичність є його остаточним резедуальним утворенням” [7, с. 264]. Схема
Г.Брейкуела: “рольова самоідентифікація – рольова ідентичність – особистісна самоідентифікація – особистісна
ідентичність” – добре ілюструє прихильність її автора до когнітивізму, але є малопродуктивною при розробці
проблеми психологічної специфіки конкретної професії, оскільки, за логікою цього автора, людина має стати
