пізнавати себе як особистість, що відрізняється від інших. Таким чином, особистісна ідентичність є продуктом
соціальної психології, але, будучи сформованою, починає активно впливати на розвиток соціальної. Отже,
динаміка ідентичності людини – це процес безперервної діалектичної взаємодії особистісної і соціальної
ідентичності.
На думку С. Московічі, основу ідентифікаційної матриці людини складає велика сукупність ідентичностей. І саме
та ідентичність, яка стає провідною на певний момент, організує свою ієрархію і свій порядок в структурі
ідентифікаційної матриці. Саме вона визначає параметри, за якими відбувається порівняння.
Ми надали стільки уваги представникам когнітивістського підходу саме тому, що він оцінює і групу, і індивіда
як якісно цілісні структури, що є носіями системної якості.
Л. Шнейдер розглядає ідентичність як синтез всіх характеристик людини в унікальну структуру, яка визначається
і змінюється в результаті орієнтації в соціальному середовищі, котре постійно змінюється. Тобто, ідентичність
– це динамічна структура, що розвивається нелінійно і нерівномірно і визначається прагненням особистості до
цілісності [38, с. 116].
Дуже близько за значенням до ідентифікації та ідентичності стоїть термін „самоідентифікація”. Досить часто під
самоідентифікацією розглядається соціологічна складова цього поняття, а саме – ступінь визначеності у
респондентів соціальної співвіднесеності до громадянських, етнічних, культурних та інших спільнот без
врахування психологічних причин, механізмів і наслідків процесу самоідентифікації.
Більш психологізовано самоідентифікація розглядається як одна з потреб, що інтеріоризує обрані соціальні
стандарти поведінки в структуру соціальної ідентичності суб’єкта. Крім того, суб’єкт самоідентифікації прагне
проявити себе через персоніфікацію, обравши саме те, що, як йому здається, відповідає його ціннісним
орієнтаціям.
Під самоідентифікацією розуміється прагнення суб’єкта оволодіти знаннями, навичками та вміннями
самодіагностики, своєрідного „примірювання” до себе професійно значущих особливостей характеру, поведінки,
спілкування. Водночас самоідентифікація може виступати і як форма психологічної регуляції професійного
становлення. У свою чергу, це ініціює подальше переструктурування професійної ідентичності і, відповідно,
наповнює педагогічну діяльність новими смисловими акцентами (як позитивними, так, на жаль, і негативними), які
відповідають реаліям сьогодення.
Отже, самоідентифікація є одним з важливих механізмів формування „Я-концепції” людини. Водночас вона виступає
і як процесуальна динамічна характеристика формування його ідентичності. Відтак, феномен, що розглядається,
доцільно вивчати лише в динаміці формування професійної самосвідомості педагога. Більш узагальнені варіанти
можуть бути предметом нових досліджень.
Значення самоідентифікації для особистості полягає у створенні когнітивних конструкцій (особистісно і
суспільно значущих) та їх порівняння щодо специфіки професії, а також у створенні максимально комфортних умов
для інтеграції в професію. Можна сказати, що самоідентифікація професійної ідентичності тісно взаємодіє з
професійними стереотипами, „кліше”, образами, комунікативною позицією особи та її професійними ролями.
Розкриття особистісного аспекта професійної ідентифікації можливе лише тоді, коли відома система особистісних
смислів людини щодо системи професійних цінностей.
1.2. Соціологічний підхід до визначення ідентифікації і ідентичності.
Ідентифікація по-іншому розглядається в рамках соціологічної і психологічної наук. І хоча, з одного боку, між
цими підходами є певна різниця, з іншого – вони обидва базуються на розумінні того, що людина здатна (або
навіть схильна) до ідентифікації – порівняння і ототожнення себе з іншими індивідами. На базі отриманої
інформації про них вона створює уявний образ самої себе. Соціологія і психологія в цьому процесі вбачають
дещо спільне: індивід відомості про соціальне оточення переробляє у своїй свідомості – так відбувається
поєднання психічного і соціального.
Якщо в психології ідентифікація – це свідомий, мисленнєвий процес ототожнення інших з собою або себе з іншими,
то в соціології ідентифікацію прийнято розглядати як механізм соціалізації. Тобто, таким чином, в
соціологічній практиці відбувається набагато ширша абстракція цього поняття, відхід від конкретної особистості
з її почуттями, поглядами, прагненнями і розгляд соціалізації на фоні певних соціальних груп, які надають свій
вплив на людину. Соціалізація, відповідно до цього, вважається процесом формування соціальних якостей (різних
знань, навичок, цінностей). Це засвоєння індивідом соціального досвіду, в ході якого створюється конкретна
особистість. Необхідність соціалізації пов'язана з тим, що соціальні якості не передаються у спадщину. Вони
засвоюються, виробляються індивідом в ході зовнішньої дії на пасивний об'єкт. Соціалізація вимагає діяльної
участі самого індивіда і припускає наявність сфери діяльності.
Соціалізація передбачає здатність людини виробити і реалізувати "Я – концепцію" Така концепція включає
особисту і соціальну ідентичність, тобто здібність людини до самооцінки фізичних, інтелектуальних, етичних
якостей і здатність визначення своєї приналежності до якої-небудь спільності (вікової, політичної, сімейної і
т.д.) Дія ідентифікації як механізму соціалізації пов'язана з тим, що індивід засвоює і реалізує норми,
цінності, якості і т.п. тих груп, приналежність до яких він усвідомлює. Іншими словами – дії людей багато в
чому визначається їх самооцінкою і груповим членством.
Найбільш ретельно механізм такої взаємодії розглядаються прибічниками теорії символічного інтеракціонізму. В
межах цієї теорії Джордж Мід сформував і поглибив свою концепцію ідентичності (22). Він стверджував, що
особистість і суспільство мають загальний генезис, і, отже, представлення про ізольоване і незалежне “его” –
це ілюзія. Особистість, з його погляду, фактично визначається соціальними умовами. Орієнтиром для “Я –
концепції” є “Я – іншої людини”, тобто представлення індивіда про те, що думають про нього інші. Д. Мід першим
підкреслив значення суб’єктивно інтерпретованого зворотнього зв’язку, що поступає до нас від інших людей, як
головного джерела даних про власне “Я”: “що вони про мене думають”. Він запропонував це в теорії “дзеркального
Я”, що виникає на основі символічної взаємодії індивіда з різноманітними первинними групами, членом яких він
є.
Дж.Мід (1934) вважав, що становлення людського “Я” як цілісного психічного явища є не що інше, як те, що “у
середині” індивіда відбувається соціальний процес, в рамках якого виникають виділені У. Джеймсом “Я” – що
усвідомлює (I) і Я – як об’єкт (Me). Далі він припустив, що через засвоєння культури (як складної сукупності
символів, що володіють загальними значеннями для всіх членів суспільства) людина здатна пророкувати як
поведінку іншої людини, так і те, як ця людина передбачає нашу власну поведінку. Дж. Мід припускав, що
самовизначення людини як носія тієї чи іншої ролі здійснюється шляхом усвідомлення і прийняття тих уявлень, що
існують в інших людей щодо цієї людини. У результаті, у свідомості людини виникає те, що Мід називав терміном
Me, розуміючи під цим узагальнену оцінку індивіда іншими людьми, тобто “узагальненим (генералізованим) іншим”.
Іншими словами, Ме є тим, як виглядає в очах інших “Я – як об’єкт”. Дж.Мід вважав, що Ме створюють засвоєні
людиною установки (значення і цінності), а I – це те, як людина як суб’єкт психічної діяльності сприймає ту
частину власного “Я”, що позначена як Ме. Сукупність I і Ме, як і в Джеймса, утворять власне особистісне чи
інтегральне “Я”, (Self) [22, с. 159].
Дж. Мід пояснює розвиток взаємних міжособистісних стосунків у дитини в грі, коли спочатку вона грає на самоті,
імітуючи інших, а потім – у груповій грі, “програє” ролі учасників уявлюваної взаємодії. Така гра дає їй
можливість випробувати тип відповідної реакції, що викликається в інших його діями. Відсутність таких
властивих усім установок, почуттів і дій буде сильно обмежувати спілкування дитини з іншими людьми.
Програвання дитиною ролі “значущих інших” залишається саме програванням ролі, а не грою в повному розумінні
цього слова, у якій передбачаються партнери, що і роблять її такою, тобто поки вона не навчиться керувати
своєю поведінкою, сприймаючи себе із точки зору “генералізованого іншого”. У такій грі відбувається засвоєнням
дитиною важливих деталей взаємодії. Ці поступові зміни у формі і характері гри супроводжуються розвитком
образного мислення, мови і формуванням “Я-концепції”. Відбувається поступова інтеріорізація соціальних вимог,
норм і моделей поведінки, що перевтілюються в індивідуальні цінності і включаються в “Я-концепцію”.
Іншим напрямом дослідження ідентичності є дослідження взаємодії самовизначення і соціалізації особистості,
формування ідентичності в контексті соціальної взаємодії. На переконання В. Ядова, соціальна ідентичність має
ієрархічну будову, проте питання про взаємовплив різних соціальних ідентичностей лишається ще недостатньо
вивченим [42, с. 10].
1967 року, узагальнюючи 20-річний досвід дослідження ідентичності, Е. Еріксон видає книгу „Ідентичність:
