викладені, дозволяють прийняти твердження Грейс Крайг [17, с. 65], що Е.Еріксон значно відійшов від
психоаналітичного розуміння ідентичності і що його теорія є, перш за все, психосоціальною. Пізніше Е.Еріксон
зробив висновок, що розвиток ідентичності неможливий поза синтезом ідентифікацій, які мали місце в процесі
соціалізації.
Теоретичні підходи Е. Еріксона ініціювали значну увагу дослідників до ідентичності. Лейнг, більше відомий нам
по своїй книзі “Розщеплене Я”, у роботі “Я і інші” здійснює власний розвиток ідеї ідентичності Е. Еріксона і
наголошує на компліментарності, як на факторі, що визначає основну, з його погляду, функціональну особливість
ідентичності. Лейнг говорить про те, що жінка не може бути матір’ю без дитини. Вона має потребу в дитині, щоб
вона дала їй ідентичність матері. Усі ідентичності вимагають “значимого іншого”. За допомогою деякого іншого
та через відносини з ним і реалізується ідентичність особистості. Але інший може у своїх діях сприяти
формуванню і небажаної ідентичності. Компліментарність – взаємозалежність ідентичності – це функція
персональних відносин, за допомогою чого “інший” наповнює чи комплектує ідентичність. Але компліментарність
розглядається не в конкуренції, коли два чоловіки знаходяться в нерівних статусах: один знаходиться в
привілейованому становищі, а другий – у підлеглому відносно першого. Компліментарність Лейнга означає, що
позиція “старшої людини означає, що вона проводить дію, а інша підпорядковується цій дії, вона також може
критикувати “старшого” і “старший” приймає критику, “старший” радить і інший сприймає його і так далі. Ця
компліментарність культурно обумовлена і сприймається з погляду рольового поводження. Можна говорити про
ідентичність, як про компліментарну відповідній їй іншій ідентичності. Таким чином, акт давання завжди буде
містити в собі акт взяття.
Інша теорія, у якій також розглядаються взаємини людей як основа для формування особистісного контексту, – це
теорія інтерсуб’єктивності, розроблена на основі концепцій Кохута Р. Столороу, Б. Брандшафтом, Д. Атвудом.
Центральне місце в цій концепції приділяється взаємодії двох особистостей, як зустрічі двох по-різному
організованих взаємодіючих суб’єктивних світів. У цій теорії Р. Столороу, Б. Брандшафтом, Д. Атвудом
використано поняття інтерсуб’ективності, що у свій час розроблялось у феноменології Э.Гуссерля.
Інтерсуб’єктивність розумілася ним як структура суб’єкта, за допомогою якої “Я” стикається з досвідом
“іншого”. Усі ці різні філософські підходи до вивчення досвіду взаємодії “Я” та “іншого” мовою психоаналізу
звучать як об’єктні відносини. Хоча, треба сказати, і в психоаналізі різні автори часом вводять різну нову
термінологію. Приміром, Ж.Лакан, як і Р. Столороу, Б. Брандшафт, Д. Атвуд – автори даної теорії, розуміє
об’єктне відношення як відношення інтерсуб’єктивне. Велике значення на формування даної теорії мала
психоаналітична “Я”- психологія Кохута. Інтерсуб’єктивну теорію Р. Столороу, Б. Брандшафта, Д. Атвуда можна
назвати розширенням і переосмисленням теоретичних концепцій Кохута.
У теорії Кохута, а також і у своїй власній, автори виділяють три головних компоненти: 1) емпатичний –
інтроспективний метод дослідження; 2) верховенство досвіду “Я” (переживання себе); 3) поняття “Я”-об’єкта і
“Я”-переносу. У світлі теорії Кохута Р. Столороу, Б. Брандшафт, Д. Атвуд розглядають “Я” як організацію
досвіду, що особливо відноситься до структурування переживання людиною самого себе. З цього погляду, “Я” – це
психологічна структура, завдяки якій переживання себе отримує характерну форму, злитість, безперервність і
стійку організацію. Фундаментальна роль афективності в організації досвіду “Я” відзначалася поколіннями
психологів у психологічних дослідженнях і знайшла надійне підтвердження в останніх дослідженнях
паттерноутворюючої ролі ранніх взаємодій дитини з тими, хто про неї піклується.
Штерн, наприклад, вважає, що афективність тісно зв’язана з “Я” і бере участь протягом перших місяців життя в
розвитку “ядерного самовідчуття”. Р. Столороу, Б. Брандшафт, Д. Атвуд приводять, як підтвердження своїх
висновків, також точку зору Демосу, що, ґрунтуючись на роботі Сандлера, підтверджує, що зачатки самовідчуття
дитини кристалізуються навколо його внутрішнього переживання повторюваних афективних станів. Крім того, Демос
відзначає найважливішу роль уваги оточення, що піклується про нього, що відіграє істотну роль у розвитку
здібностей дитини до афективної регуляції і саморегуляції. Ці дослідження демонструють першорядну роль
інтеграції афекту в еволюції і консолідації переживання себе, а також інтерсуб’єктивній матриці, в якій
відбувається процес розвитку.
Під “Я-об’єктом” у даній теорії розуміється не навколишнє соціальне середовище і не особи, що піклуються про
даного індивіда, а клас психологічних функцій, що відносяться до підтримки, відновлення і трансформації
переживання себе. Цей термін відноситься до об’єкта, що суб’єктивно переживає як саме забезпечити визначені
функції. Таким чином, він відноситься до виміру переживання деякого об’єкта, особливий зв’язок з яким
необхідний для підтримки чи відновлення зміцнення організації досвіду “Я”.
“Я” – як одна з головних частин даної теорії, як і в теорії Кохута, структурується у вигляді двомірної моделі,
що має полюс амбіцій (грандіозно – ексгбіціоністське “Я”) і полюс ідеалів (архаїчно ідеалізований “Я-об’єкт”).
Кохут думав, що розлади “Я” виникають у результаті відщепленого грандіозного “Я” і ідеалізованого “Я-об’єкта”
від свідомого досвіду “Я”. Неінтегрований досвід дитячої всемогутності змушує людину почувати себе безпомічною
і уразливою. У випадку ушкодження полюса амбіцій людина буде постійно шукати у відносинах з іншими людьми
дзеркальне підтвердження своєї сили, могутності, розуму, краси і т.д. Однак цей запеклий пошук завжди
приречений на повторну невдачу. Дорослий світ зрілих відносин сильно відрізняється від уявлюваного і бажаного
нарцистичного світу, бранцем якого він є. Невдача в пошуку об’єкта, що віддзеркалює, переживається як
нарцистична травма, що призводить людину до люті. Якщо ж ми маємо справу з ушкодженим полюсом ідеалізованого
“Я – об’єкта” – людина буде приречена на нескінченний пошук джерела сили, любові і прийняття.
Одним із найвідоміших дослідників цього напрямку став Д. Марсіа. Його позиція, на думку деяких дослідників
пояснюється двома причинами: по-перше, тому що це були одні із найперших експерементальних
дослідженьідентичності; по-друге, тому що цей автор звернув увагу на фазу формування ідентичності не просто як
на одну із 8 стадій розвитку індивіда, а як на таку, що має самостійний характер впливу на розвиток
особистості в онтогенезі [7, с. 54]. Отже, Д. Марсіа виділив чотири так звані “статуси ідентичності”, тобто
такі чотири способи розв’язання проблеми ідентичності, які дозволяють конкретизувати суто теоретичну концепцію
ідентичності Е.Еріксона. Мова йде про:
досягнення ідентичності;
передвизначеність;
дифузію ідентичності;
мораторій.
У цьому випадку під дифузією ідентичності розглядається відсутність у індивіда професійної та особистої
спрямованості. Цей статус ідентичності є розвиненим найменше, оскільки, як правило, притаманний особам,
схильним “плисти за течією”.
Статус передвизначеності діагностується в тому разі [7, с. 56], коли людина має професійні та світоглядні
установки, але ці установки не є результатом особистісної позиції, скоріше це ситуація прийняття рішення, яке
було запропоноване значущими іншими (батьки, референтні родичі та знайомі). Як правило, індивід не має досвіду
переживання кризи ідентичності. Все, що з ним відбувається, нав’язане йому його соціальним оточенням.
Мораторій спостерігається в тих, хто вирішує проблему формування професійних та світоглядних установок,
оскільки в момент розгляду їх немає. Статус мораторію може тривати досить тривалий час.
І врешті-решт, ті, хто досяг ідентичності, – це особистості, які пережили кризу ідентичності і займаються у
своєму житті тим, що власноруч обрали. Як правило, ці індивіди міцно тримаються власних життєвих принципів.
З точки зору Д.Марсіа, ідентичність є динамічною структурою, що містить у собі: потреби, здібності,
переконання та власний життєвий досвід. Ідентичність, за цим автором – не просто динамічна структура, а
структура, яка тяжіє до підвищення своєї складності. Таким чином, при підвищенні рівня складності ідентичності
змінюються, в першу чергу, ідентифікації, як найбільш гнучкий елемент ідентичності, що оперативно реагує на
зміни соціального середовища.
Прихильник концепції Д. Марсіа М.Берзонскі досліджував індивідуальні орієнтації під час формування
ідентичності. З його точки зору, існують три різні орієнтації, які обумовлюють 4 статуси ідентичності:
мораторій та досягнення ідентичності корелюють із інформаційною орієнтацією. А саме, такі індивіди посилено
шукають інформацію для прийняття остаточного рішення;
дифузія ідентичності, яка корелює із орієнтацією ухиляння від прийняття рішення;
передвизначеність, яка корелює із орієнтацією на норми, що є загально прийнятними. Головна ознака таких
індивідів – конформістська стратегія прийняття остаточних рішень.
А. Ватерман виділяє, принаймні, 2 аспекти ідентичності: процесуальний та змістовний. У першому випадку
розглядаються ті засоби, за допомогою яких людина засвоює життєві цінності, цілі, переконання і які входять у
