розвитку, – пише Е.Еріксон, – “минуле” оточення завжди присутнє в нас”. [39, с. 33]. Тому Е. Еріксон обирає
інструментами пізнання ідентичності психоаналіз і соціологію, як методи, що вивчають середовище і його зміни.
Ідентичність – “це не збруя”, “не щось статичне і незмінне” [39, с. 33]. Ідентичність індивіда “містить у
собі, не вичерпуючи цим, суму всіх послідовних ідентифікацій у той ранній період, коли дитина хотіла бути
схожою на людей, від яких вона залежала” [7, с. 96] У процесі лікування і виховання деякі небажані
ідентифікації можуть бути замінені, хоча “споконвічний напрямок, у якому йде формування ідентичності,
залишається незмінним”, – вважає Еріксон. Особливістю ідентичності є її повільна зміна і слабке усвідомлення в
дитинстві. “У дитини, в результаті безлічі успішних спробних ідентифікацій, починають складатися очікування з
приводу того, що значить бути старшим і що значить бути молодшим, очікування, що стають частиною ідентичності
в міру того, як вони, крок за кроком, перевіряються психосоціальним досвідом”. Ці вищеописані дитячі
ідентифікації індивід підпорядковує “новому виду ідентифікації, досягнутому в ході соціалізації і суперництва
з однолітками” [39, с. 166]. Цей “новий єдиний гештальт” уже “є щось більше, ніж просто сума його частин”.
“Его-ідентичність”. На самому початку своїх досліджень ідентичності Еріксон уживає термін “Его-ідентичність”,
що мав більш загальне значення й аналогічне тому, що він пізніше мав на увазі під ідентичністю взагалі. “У
процесі розвитку і роботи “Его”, шляхом інтеграції фізичної досконалості і культурної значимості, у дитини
відбувається поступова поява самоповаги”. Цю генетичну безперервність саморепрезентації Еріксон вважає такою,
що виникає в процесі роботи “Его”, як результат синтезуючої функції на границі “Его” з “оточенням”, соціальною
реальністю, і тому він називає її “Его - ідентичністю” індивіда. Еріксон виділяє два фактори, на яких
“Его-ідентичність” заснована і які він називає “якістю існування”. Перший – це відчуття тотожності самому собі
і безперервність свого існування в часі і просторі. І другий, основний момент у “Его-ідентичності”, – це те,
що ці вищеописані тотожність і безперервність визнаються навколишніми, “значимими іншими” [39, с. 59]. Саме
цей діючий усередині психічний фактор забезпечує “селективне виділення значущих ідентифікацій протягом усього
дитинства і поступову інтеграцію образів “я”, що досягла кульмінації в почутті ідентичності” [39, с. 219].
Типи ідентичності. Е.Еріксон уперше вводить в користування різні види ідентичності. Насамперед, він розділяє
поняття ідентичності індивіда й ідентичності групи, як він її ще називає, колективної ідентичності. Е.Еріксон
вважає, що ідентичність служить виживанню, вона – одне з придбань еволюції людини.
Е. Еріксоном у відношенні психосоціальної ідентичності було введено поняття позитивної і негативної
ідентичності [39, с. 231]. Негативна ідентичність – це спроба опанувати ситуацією, коли позитивна ідентичність
не може бути встановлена тому, що її різні елементи пригнічують один одного. Таким чином, негативна
ідентичність представлена Е.Еріксоном як “викривлено заснована на всіх тих ідентифікаціях і ролях, що на
критичних стадіях розвитку представлялися їм найбільш небажаними чи небезпечними й у той же час найбільш
реальними”. [39, с. 184].
Патологія ідентичності. Розглядаючи порушення в розвитку, Еріксон вводить поняття сплутаності ідентичності як
“істотні порушення в молодих людей, що роздираються протиріччями” [39, с. 26], як специфічна криза, що виникає
у визначених життєвих ситуаціях. Такими факторами, що викликають психічну напругу і наступне порушення, є, з
погляду Еріксона, виникнення потреби у фізичній і психологічній близькості, суперництво, остаточний
професійний вибір і психосоціальне самовизначення. Але виникнення такого “паралічу” у цих скрутних для
індивіда ситуаціях, на думку Еріксона, залежить від того, чи має даний індивід “латентне захворювання”.
Сплутаність ідентичності може виражатися в “надмірно пролонгованому мораторії” чи в серйозній регресивній
патології.
Ідентичність, з погляду Е.Еріксона, “у самому загальному вигляді збігається, звичайно, багато в чому з тим, що
з багатьма дослідниками включається в поняття “я” у всіляких його формах: “Я – концепції”, “Я- системи” чи “Я
– досвіду” [39, с. 219]. Але ми повинні сказати і про особливості підходу Еріксона до вивчення ідентичності,
що полягає в потрійному розумінні ідентичності як почуття, процесу і структури. Які ж співвідношення між цими
трьома складовими частинами концепту ідентичності? Потрібно позначити і простежити деякий взаємозв’язок між
ними. Перше – це те, що ідентичність виникає в процесі самих ранніх взаємин, на базі довіри і емпатії, що
виникають між дитиною і матір’ю. На цій основі і закладається почуття ідентичності особистості як суб’єктивне
відчуття тотожності, безперервності і цілісності свого існування в часі і просторі і визнання цієї тотожності
навколишніми “значимими іншими”. Потім, протягом усього дитинства, у складній послідовності взаємно змінюють
один одного внутрішньопсихічні процеси: інтроекції, ідентифікації і формування ідентичності; на основі почуття
ідентичності відбувається “пробна кристалізація” ідентичності.
І хоча Еріксон вважав, що процес формування ідентичності продовжується все життя, до кінця дитинства
досягається визначена цілісність, що містить у собі всі значущі ідентифікації, але змінені в процесі синтезу і
ресинтезу “Его” в єдине і причинно пов’язане. Ця конфігурація є результатом синтезуючої функції на межі “Его”
з оточенням, соціальною реальністю. Тобто ідентичність, як психічна структура виникає в процесі взаємин, що
встановлюються зі значимими іншими в період дитинства. Цей новий “гештальт” є щось більше, ніж сума його
частин. Він забезпечує “вибіркове виділення значущих ідентифікацій протягом дитинства і поступову інтеграцію
образів “я” і досягає своєї кульмінації в ідентичності. Ця конфігурація, як і почуття ідентичності, в
основному не усвідомлюється і містить у собі, з погляду Еріксона, конституціонально обумовлені властивості,
ідеосинкратичні потреби лібідо, гарні здібності, значущі ідентифікації, ефективні механізми захисту і
послідовно прийняті ролі. Можливо, ці виділені Еріксоном елементи ідентичності можна було використовувати в її
подальшому вивченні як параметри дослідження.
За Е. Еріксоном, центральним ядром особистості виступає так звана “психосоціальна ідентичність”. Вона
базується на прийнятті особистістю цілісного образу себе в поєднанні із її соціальними зв’язками і
переживається як почуття відповідності вимогам суспільства.
Зазначимо, що хоча терміни “ідентичність”, “ідентифікація”, “самоідентифікація” не використовувалися в працях
радянських, зокрема українських, психологів, вони багато в чому передбачали перспективи розробки цього
підходу. З точки зору С.Л. Рубінштейна, особистість є сомодостатньою цілісною системою, що самонастроюється,
але кожне психічне явище виникає внаслідок впливу зовнішнього середовища [30, с. 121]. Г.С.Костюк зауважував,
що на кожному етапі свого розвитку дитина, посідаючи певне місце в системі доступних їй суспільних відносин,
оволодіває виробленими соціумом нормами поведінки і формується як соціальна істота [16, с. 84].
Сама ж проблема самоідентифікації та ідентичності практично не досліджувалась радянськими вченими. Це можна
пояснити тим, що не було соціального замовлення з боку авторитарної педагогіки, що розглядала учня як об’єкт
впливу, а педагога – як транслятора вимог системи середньої освіти до учня. Тому не дивно, що розробка
конкретних шляхів дослідження ідентичності та ідентифікації здійснювалась західними психологами.
За Е. Еріксоном, в структуру ідентичності, поряд із природними задатками, базовими потребами, ефективними
“психологічними захистами”, успішними сублімаціями, постійними ролями, входять так звані “значущі
ідентифікації”, які і відіграють визначальну роль в тому, з якими саме моральними цінностями та нормами
поведінки індивід вважає за потрібне солідаризуватись.
Відповідно до його визначення про почуття ідентичності свідчать три ознаки:
відчуття внутрішньої тотожності та інтегрованості в часі: дії в минулому та очікування від майбутнього
переживаються як такі, що пов’язані із самістю сьогодення;
відчуття внутрішньої тотожності та інтегрованості в просторі: людина сприймає себе всюди та завжди як
цілісність, а всі свої дії розглядає не як випадкові, а як такі, що внутрішньо обумовлені;
ідентичність переживається серед інших, що є соціально значущими, взаємостосунки та ролі допомагають
підтримати та розвинути почуття інтегрованої в часі особистості.
Ерік Еріксон розглядав формування почуття ідентичності як один із наріжних каменів розвитку “Его”. Згідно з
його концепцією, “Его” в своєму становленні проходить 8 стадій, і на кожній із них формується два
альтернативні варіанти розвитку. Особистість обирає один із них. Ідентичність (за Е.Еріксоном) має
сформуватися на п’ятій стадії розвитку “Его” і, в свою чергу, стати підґрунтям для наступної стадії формування
“Его” – стадії формування інтимності. Несформованість ідентичності є шкідливою для індивідуального розвитку,
оскільки деформує наступний розвиток особистості в онтогенезі.
Модель Е.Еріксона розширює модель З. Фрейда в тому плані, що 8 стадій розвитку, які входять до неї, охоплюють
усі вікові періоди онтогенезу. Цей автор сформулював 8 вікових стадій розвитку особистості, що фокусують у
собі загальнолюдські умови розвитку.
Кожна стадія характеризується психосоціальним конфліктом, що має бути розв’язаним. Психологічний розвиток
відбувається в результаті взаємодії між біологічними потребами індивіда та нормативними вимогами суспільства.
Ядром, навколо якого будується особистість, є набуття нею “Его”-ідентичності. Таким чином, аргументи, що були
