і сигналом, який викликає позитивні емоції щодо новизни, незвичайності. Якщо сигнал не відрізняється від
очікувань, він оцінюється як нецікавий; якщо ж відрізняється занадто сильно, здається неприємним,
небезпечним, дратує.
Емоції й почуття здійснюють регуляторну функцію, виступаючи не лише внутрішнім сигналом, а й зовнішнім. Цю
роль виконує виразна функція, значення якої неоціненне в комунікативному процесі, в процесі спілкування між
людьми.
Виразні рухи свідчать про наявність певного процесу в психіці. Існують стандартні виразні рухи, які є
спільними для багатьох людей, навіть багатьох культур. Це посмішка, плач. Водночас представникам різних
культур властиві специфічні емоційні прояви (наприклад, коли і скільки треба плакати, як посміхатися). У
Чорногорії чоловіки й жінки на похоронній церемонії плачуть окремо. В Японії прояв печалі і болю в
присутності людини, вищої за рангом, розглядається як демонстрація неповаги. Спостереження за позами і
жестами свідчить про довільність виразних рухів: людина може приховувати свій емоційний стан і з цією метою
тренувати свої жести. Крім загальних і специфічних, існують індивідуальні, тільки певній особистості
притаманні виразні рухи, які є свідченням її психічного розвитку, психічної та емоційної зрілості. Даючи
волю своїм переживанням, ми їх тим самим підтримуємо, а формуючи зовнішній вираз емоцій, ми регулюємо їх
прояв. Символічне значення, яке виразні рухи мають для інших людей у процесі спілкування, особистість може
свідомо використовувати.
Психологи вважають, що головне в емоційній регуляції – не регуляція впливу вже існуючих емоцій на наше
психічне життя, а регуляція виникнення спрямованості емоцій, їх планування. Планування не означає довільної,
на замовлення, появи того чи іншого почуття. Почуття виникають унаслідок зміни ставлення людини до дійсності
в процесі її діяльності. Почуття можна опосередковано спрямовувати й регулювати через діяльність, у якій
емоції й почуття виявляються і формуються [10; с. 143].
Емоції й почуття формуються, коли людина потрапляє в нову ситуацію, стикається з новою практикою, яка змінює
спрямованість особистості, спонукає її усвідомити нові цілі й завдання, спонукають до діяльності.
2.2. Негативний вплив емоційного фактору на особистість.
Емоції, здійснюючи оцінювальну та регулятивну функцію в свідомості людини, крім того, можуть надавати й
негативної спрямованості для формування особистості. В даному випадку, доцільно розглядати кількісний і
якісний аспекти утворення та течії емоційних переживань. Перший аспект: у випадку відсутності достатньої
кількості та різноманітності емоційних подразників виникає, так званий, емоційний голод. Другий аспект: у
випадку перевантаження нервової системи великою кількістю негативних емоцій, фіксують наявність явища
емоційного „вигоряння”. В обох випадках негативні наслідки від дії вищевказаних емоційних „хвороб” можуть бути
дуже значними, а часом і руйнівними для особистості.
На прикладі ефекту „емоційного вигоряння” особливо показово демонструється негативний вплив емоційної сфери на
особистість. Особистість, як відомо, реалізує себе в діяльності. Доросла людина залучена у сферу професійної
діяльності, якій, як правило, вона віддає всю саму себе. В процесі виконання професійних обов’язків, особливо
в галузях, де має місце інтенсивний контакт з іншими людьми, виникає емоційне перевантаження негативними
переживаннями. Вони пов’язані не тільки з випадками конфліктного спілкування, а й з почуттям відповідальності
за ділянку роботи, почуттям незадоволеності від отриманих результатів, монотонності і одноманітності
діяльності в умовах значного фізичного і психічного перевантаження. Такий режим роботи викликає протест
емоційної сфери індивіда, призводить до негативних психологічних наслідків.
Уперше феномен вигоряння (burnout) був описаний американським психіатром Х. Дж. Фрейденбергом у 1974 році.
Сьогодні він включений у Міжнародну класифікацію захворювань серед „проблем, пов'язаних з подоланням життєвих
труднощів”. Термін „вигоряння” використовують для позначення стану фізичного, емоційного й психічного
виснаження, що є наслідком тривалого знаходження у стані підвищеної "бойової готовності", переживання
емоційно-напружених ситуацій. Іноді емоційне вигоряння називають стресом спілкування.
Емоційна втома накопичується поступово і непомітно. Та її наслідки дуже негативно позначаються на загальному
стані тих, хто вибрав так звані «комунікативні професії»: медичні і соціальні працівники, психологи,
працівники сервісу, педагоги. Серед причин того, що саме вони піддані ризику "емоційного вигоряння" –
необхідність певного особистісного внеску в щоденні контакти з іншими людьми. У професіях, орієнтованих на
спілкування, дуже велике значення має отримання зворотного зв'язку від партнерів у спілкуванні: подяка,
визнання, прояв поваги. Якщо позитивних зворотних зв’язків не відбувається протягом тривалого періоду,
розвивається хвороба – синдром емоційного вигоряння.
Сьогодні існує багато різних підходів до опису психічного вигоряння, які об’єднуються у три великі категорії
залежно від джерела його виникнення: інтерперсональний, екзистенційний та організаційний підхід [11; с. 77].
Представники інтерперсональних підходів убачають традиційну причину вигоряння в асиметрії стосунків між
працівниками і клієнтами, що підкреслює важливість міжособистісних взаємостосунків у виникненні вигоряння.
Зокрема, К. Маслач вважає, що основною причиною вигоряння є напружені стосунки між клієнтами і працівниками.
Психологічна небезпека таких взаємостосунків полягає у тому, що професіонали мають справу з людськими
проблемами, що містять негативний емоційний заряд, який важким тягарем лягає на їх плечі.
Серед індивідуальних підходів найбільш популярним є екзистенційний підхід, основним представником якого є
американська дослідниця А. Пайнс. На її думку, вигорання з найбільшою ймовірністю виникає у працівників
соціальної сфери з високим рівнем домагань. Коли високо мотивовані спеціалісти ототожнюють себе зі своєю
роботою і вважають її високозначимою і суспільно корисною, зазнають невдач у досягненні своїх цілей і
відчувають, що не здатні внести вагомого вкладу, вони "вигорають". Робота, яка була змістом життя для
індивіда, викликає у нього розчарування, розвиток якого і призводить до вигоряння.
На відміну від вищеназваних підходів, організаційний підхід фокусує свою увагу на факторах робочого середовища
як головних джерелах вигоряння Такими чинниками вважають великий об’єм роботи і передусім її рутинний
компонент, звужена сфера контактів з клієнтами.
Вигорянню частіше піддаються так звані "трудоголіки", тобто ті, хто цілком поглинений робочими проблемами, не
вміє відпочивати, переживає надмірну відповідальність за все, що робить. У групу ризику також входять ті, хто
реагує на стреси емоційно нестримано, агресивно, хто завжди хоче бути першим і нетерпимий до будь-яких
перешкод на своєму шляху до мети. Не дуже позитивним є прогноз і для тривожних, підозрілих людей, які обирають
неконструктивні моделі поведінки в конфліктних ситуаціях і відрізняються комунікативною некомпетентністю.
Т.М. Титаренко у своїй брошурі „Кризове консультування” наводить наступні компоненти синдрому емоційного
вигоряння:
емоційне виснаження (спустошення, утома);
деперсоналізацію міжособистісних відносин;
редукція професійних досягнень (відчуття власної некомпетентності, зниження рівня досягнень) [20; с. 23].
Емоційне виснаження – почуття емоційної спустошеності і втоми, яке викликано власною роботою.
Деперсоналізація – негативне (деякі дослідники вживають слово "цінічне") ставлення фахівця до праці та
об’єктів своєї праці. Зокрема, в педагогічній сфері деперсоналізація передбачає нечуттєве, негуманне ставлення
до вихованців, здійснення поведінки, що не відповідає високому званню педагога.
Редукція професійних досягнень – виникнення у працівників почуття некомпетентності в професійній сфері,
усвідомлення неуспіху в ній.
Серед факторів ризику – потенційних стимуляторів розвитку вигоряння – дослідники виділяють особистісні,
статусно-рольові та корпоративні (професійно-організаційні).
До особистісних передумов емоційного вигоряння відносяться:
схильність до інтроверсії (низька соціальна активність і адаптивність, соціальна скутість, спрямованість
інтересів на внутрішній світ);
реактивність (динамічна характеристика темпераменту, що виявляється у швидкості та силі емоційного
реагування);
низька або дуже висока емпатія;
жорстокість і авторитарність стосовно інших;
